Olena Nezdyimynoha

I had already experienced living abroad when I moved to Georgia, but this migration is forced for me due to the Russian invasion of Ukraine and the events unfolding in my country as a result. I have been working in the tourism industry for about three years. Traveling usually evokes positive emotions, but currently Ukrainians don’t have time for these emotions, which is why I am unable to continue the activities that bring me joy. At some point, I realised that I could also be of help: I started assisting women with children in leaving for neighbouring countries. By chance, I discovered an advertisement about the UK providing asylum to Ukrainian people. I saved that ad and revisited it multiple times, but kept postponing my decision.

Then, a rocket hit a house where I was living. I found myself without a place to live and without a job, as it is evident that the tourism sector in Ukraine is not in demand at the moment. The time came when I had to make a decision. After a close encounter with a flight, I submitted my application and found a sponsor. I am deeply grateful to God for their assistance. I chose Wales as my destination and I hope to eventually become a part of this society. Currently, the British are very welcoming to Ukrainians and provide assistance in every aspect. Personally, I have been fortunate to have a sponsor like Samantha. She not only provided me with shelter, but also opened her heart to me. We not only live under the same roof, but she also supports me in every way possible and it feels like she gives her all for me. We spend weekends together outside our house or gather as a family at my sponsor's place. I am also invited and I am extremely happy to be a part of their family.

Of course, loneliness is a common challenge for anyone living abroad, as you leave your family and friends behind, making communication difficult at times. I feel this deeply, especially because I am not currently working in my field of expertise. However, I believe that I can also work in other jobs until I reach the level of English proficiency required to work in the tourism sector here. Perhaps I am demanding too much of myself, but I am ashamed that my English is not sufficient enough. I understand that under different circumstances, I would have never come here. I was forced to come, unprepared to become a resident of this country.

Currently, I am involved in a women's volunteer movement in our town of Newport, where I have the opportunity to interact with British women ranging from my age to their seventies. They provide me with great support. It is important to me that they do not pity me, but rather understand our pain to the best of their ability. My sponsor's grandmother fled from London to Wales during World War II, so she can relate to my pain.

The Welsh people are tolerant, and that helps a lot during the initial stage when you are still a stranger here. They maintain their distance, but if I feel like sharing or venting, Samantha is always ready to lend an ear. I can confide in her about the current events and she supports me. The British never make me feel that my accent is strange or amusing to them. However, sometimes I feel like they are speaking Welsh to me because I don't understand anything :)

Despite having moved and being safe, I feel exactly the same as I did in Ukraine, and perhaps even worse. In Ukraine we were united with everyone around, but here the survivor syndrome is at play. There is no way to shake it off, despite the abundance of psychological literature and my attempts to work through it, nothing seem to help.

My daily routine is the same as it was in Ukraine: wake up, read the news, call my relatives... There hasn't been a day when I haven't thought about what is happening. Even though I am safe here, I still think about Ukraine and continue to support the army and volunteer groups. I believe that it is the mission of those who have gone abroad to help their country financially and raise awareness about what is happening to the world.

Я вже мала досвід проживання за кордоном, коли їздила жити до Грузії, але саме ця міграція для мене є вимушеною через російське вторгнення в Україну і всі події які відбуваються у моїй країні внаслідок цього вторгнення.

Вже близько трьох років я працюю в туристичній сфері. Подорожі — це завжди гарні емоції, але так сталося, що українцям зараз не до цих емоцій, і тому я не можу продовжувати займатися діяльністю, яка мені приносить радість. В якийсь час я зрозуміла що можу також бути корисною: почала допомагати жінкам з дітьми виїжджати в сусідні країни. І тому якось випадково в інтернеті я побачила що Великобританія також надає українським людям притул. Я зберегла ту рекламу і кожен раз поверталася до неї, але знову і знову це відкладала.

А потім у мій дім, в якому я проживала, потрапила ракета. Тобто жити особливо немає де, працювати також — зрозуміло що в Україні туристична сфера зараз нікому не потрібна. Наступив той час, коли потрібно було вирішувати. Після чергового польоту, який був зовсім поруч того місця де я перебувала, я подала свою заявку і знайшла спонсора. Я дуже вдячна Богу за те що вони допомогли. Я обрала як країну для переїзду Великобританію і сподіваюся що згодом стану частинкою цього суспільства.

Наразі британці дуже добре приймають українців, допомагають у всьому, і мені особисто дуже повезло зі спонсором. Саманта не тільки дала мені прихисток, а й відкрила для мене свою душу. Ми не тільки живемо під одним дахом, але й вона мені допомагає в усьому, підтримує, наскільки це можливо, і мені здається що вона віддається для мене на повну. Вихідні ми проводимо десь поза нашим будинком, або збираємось родиною в мого спонсора. Мене також запрошують, і мені дуже приємно бути частиною їхньої сім’ї.

Звичайно, що всі хто проживає за кордоном відчувають таку проблему, як самотність. Тому що ти вдома залишив свою родину, своїх друзів, з якими не завжди є можливість спілкуватися. Я це гостро відчуваю, особливо тому, що зараз не працюю по спеціальності. Але я думаю що зможу працювати і на інших роботах, допоки не дійду до того рівня англійської, щоб працювати тут в туристичній сфері. Можливо що я до себе вимогливо ставлюсь, але мені соромно за те, що я не знаю на достатньому рівні англійської. Я розумію, що в інший час я б ніколи не приїхала сюди. Я приїхала примусово, я не готувалася до цього приїзду, не готувалася бути громадянином цієї країни.

Зараз я відвідую жіночий волонтерський рух в нашому місті Ньюпорті, там я маю змогу спілкуватися з британськими жінками — від мого віку до років семидесяти. Вони мене дуже підтримують. Мені важливо, що вони не жаліють, а розуміють нашу біль, наскільки вони можуть її розуміти. Бабуся моєї спонсора під час Другої світової війни тікала з Лондона в Уельс, і тому вона розділяє мою біль.

Валлійці толерантні, і це дуже допомагає на початковому етапі, коли ти ще тут ніхто. Вони тримають дистанцію, але якщо мені хочеться поділитися чи виговоритися, то Саманта завжди готова протягнути мені руку. Я можу їй розповісти про ті події, що зараз відбуваються, і вона мене підтримує. Британці ніколи не показують, що моя мова якось їм дивна чи смішна. Але інколи в мене таке враження, ніби зі мною балакають валійською, бо я нічого не розумію :)

Не дивлячись на те, що я переїхала і знаходжуся в безпеці, відчуваю я себе точно так само як я почувала себе в Україні, а можливо навіть ще гірше. Тому що в Україні ми були згуртовані, а тут працює синдром вцілілого. Від нього ніяк не позбавитися, не дивлячись на те, що є дуже багато літератури з психології, і я начебто намагаюся це проробити, але це не домопагає.

Розклад у мене той самий, що був Україні: ти прокидаєшся, ти читаєш новини, ти обзвонюєш своїх рідних… І не було такого дня, щоб ти не згадав про те що відбувається. Будучи тут безпеці, ти все одно думаєш про Україну, все одно допомагаєш армії та волонтерським угрупованням. Я так думаю, що це і є місія тих, хто виїхав за кордон, — допомогти своїй державі фінансово та кричати на весь світ про те що відбувається.