Natalia Lyalyuk
Since the beginning of the war I volunteered at the Lviv railway station for more than 50 days, providing medical and psychological care to the newcomers. It was extremely difficult to hear stories of people from the first trains from Kharkiv and Kyiv. After a 12-hour night shift I was coming home crying every time, because I couldn't cry at work and had to hold myself. When Lviv was hit by heavy rocket fire for the third time, I decided I would take my most valuable things from Ukraine and nurture Ukrainian native traditions in Great Britain. My son, daughter, mother, little dog Kelvin, favourite embroidered shirts vyshyvankas, and historical books about Lviv travelled a long way to Scotland with me. The decision was very difficult, because I was born and lived in Lviv for 47 years, and I left everything there, including part of my heart. We crossed the border on April 13, and all the time there were tears in my eyes, but these were tears of incredible gratitude to all who helped us. When the war is over, we will definitely invite all our new friends to Ukraine. I hope my home will not be destroyed.
From Wroclaw we were taken by car and taken by ferry to Lincoln. We spent the night with the family of Malcolm Moore, and the next morning by a free train we arrived in Edinburgh, where we were met by new friends Diana Incster and Kirsty. They helped us to apply for visas, and they still help us a lot every day. Then we went to the Ukrainian church, where Father Vasyl helps us a lot. We go to church every Sunday and we are very happy. There we met with representatives of the city of Edinburgh, the head of the Ukrainian diaspora Anna Gavrilyuk, who directed us to the Ukrainian hub. They helped us with everything, first to settle in a hotel, and then to find an apartment where we now live, and also provided us with food. My son went to a school here, and we learn English to express our gratitude to all our friends in their native language. I like that Edinburgh is very similar to my Lviv. A low bow to the Scottish Government for the great support to Ukrainians!
Більше 50 днів від дня війни я волонтерила на Львівському залізничному вокзалі у медико-психологічній допомозі. Перші потяги з Харкова та Києва були надзвичайно важкі і після 12 годинної нічної зміни я приходила додому і просто плакала, бо там не могла і трималася з усіх сил. Коли Львів втретє зазнав потужних ракетних обстрілів, тоді вирішила, що заберу з України найцінніше і буду плекати рідні традиції у Великобританії. Син, донька, мама, маленький собака Кельвін, улюблені вишиванки та історичні книги про Львів помандрували зі мною в далеку подорож. Рішення було надто важке, бо в рідній Україні, у Львові, я народилася і прожила 47 років, там залишилося усе і частинка мого серця. 13 квітня ми перетнули кордон, і сльози на моїх очах були усю дорогу, але це були сльози неймовірної вдячності усім, хто нам допомагав. Коли закінчиться війна, то ми обов‘язково запросимо усіх наших нових друзів в Україну, маю надію, що мій рідний дім не буде зруйнований.
З Вроцлава нас забрали машиною і довезли через паромну переправу до Лінкольна. Ми ночували у сім’ї Малколма Мур, а на ранок іншого дня безкоштовно потягом ми доїхали до Едінбурга, де нас зустріли нові друзі Діана Інкстер та Кірсті, які допомагали оформлювати візи. Ці жінки дуже нам допомагають щодня. Потім ми потрапили до української церкви, де отець Василь дуже допомагає, ми щонеділі відвідуємо церкву і дуже щасливі. Там ми познайомилися з представниками міської влади Едінбурга, головою української діаспори Ганною Гаврилюк, які нас скерували в хаб та допомогли з усім, спочатку поселили в готель, а потім знайшли квартиру, де ми зараз живемо, а також нам допомагають з продуктами. Син пішов до школи, і ми вивчаємо англійську, щоб висловити усім нашим друзям слова вдячності їх рідною мовою. А Едінбург дуже схожий на мій Львів. Низький уклін уряду Шотландії за таку підтримку для українців!